АНДРІЙ БОГДАНОВИЧ РІЗНИК
пластичний хірург Львів
Керівник відділення хірургії Львівської міської косметологічної лікарні
Автор цього матеріалу очолює сьогодні найстарішу вітчизняну клініку косметичної хірургії та впродовж кількох років входив до складу Президії Всеукраїнської асоціації пластичних естетичних та реконструктивних хірургів, відповідаючи за роботу цього професійного обєднання в Західних областях України. Про спеціальність, що важко народжується та чому «Україна – не Росія» у своїх спробах визнання та легалізації?
Під час чергового «перебирання паперів» в робочому кабінеті, на очі попав збірник тез першої науково-практичної установчої конференції Всеукраїнської асоціації пластичних естетичних та реконструктивних хірургів, датованої вже далеким 2001 роком. Отже, про майже двадцятирічну історію чисельних спроб легалізації пластичної хірургії в Україні, маленькі та великі перемоги, а також про нереалізовані можливості галузі. На цей науковий захід на початку двохтисячних я потрапив вже у статусі молодого лікаря з «горящими глазами», та вже будучи інтегрованим з 1998 року в столичну пластичну хірургію. Справедливим буде говорити, що саме та молодь, яка тоді перебувала в залі, і буквально на льоту, ніби губка всмоктувала цінну інформацію; сьогодні і задає тон нашої спеціальності. Поряд з відкриттям нових приватних медичних практик на початку 2000-их, повстало питання комплектації новостворених бізнесів готовими кадрами та в підготовці – плеканню власних «робочих конячок». Можливості вчитися в Україні не було… То ж шлях багатьох вітчизняних лікарів стелився в сусідню Росію, яка не лише вчила, але і давала «папір». Основні міграційні потоки курсантів пролягали між Ярославлем, Ленінградом та Москвою, де пройшовши піврічну спеціалізацію по пластичній хірургії з вичиткою необхідної кількості годин, власне і «народжувався» спеціаліст, гордо імєнуємий – «хірург пластичний». Ця модель підготовки лікарів існувала достатньо довго. З часом, піднабравши «жирку» та досвіду місцеві медичні еліти доросли і до власних клінік, і до власних «шкіл» пластичної хірургії та розуміння того, що самі можуть вчити не гірше ніж росіяни. І року так з 2004, почалися перші спроби введення спеціальності в Україні.
(примітка автора) На моє глибоке переконання: якби свого часу Люди, що керували в той час процесом, трішки б «прикрутили» свої амбіції, то сьогодні українські пластичні хірурги вже давно б були в легальному статусі як «де юре», так і «де факто»…
Дитячі ілюзії, що Держава віддасть право сертифікації пластичних хірургів та заробляння грошей на освіті приватним навчальним базам, чи навіть професійним асоціаціям, вкинуло «учасників процесу» в підкилимні ігрища та кулуарщину, де кожен на свій лад намагався донести до вух Міністерства охорони здоровя України свої переваги та «кращість». Коли ж «сиві голови» зрозуміли, що віз із спеціальністю котиться «мяко кажучи – не туди» спільна та виважена корпоративна думка в решті-решт сформувалася і це був період, коли ми стояли майже впритул до введення спеціальності. Запалав перший Майдан. Як наслідок, змінився Президент. В силу різних подій, з часом в орбіті Президента В.А.Ющенка, зявилася і наближена до Нього людина, наділена місією «офіційно проштовхнути спеціальність»…
«Бігунок» з поставленими Асоціацією завданнями відверто не впорався. З вирішенням своїх особистих питань впорався на 100%, а з проханнями колег не впорався… Так буває… Іноді…
І питання спеціальності знову «зависло в повітрі»…
Проходили роки, одні міністри в МОЗі України змінювали інших, папери перекладалися з купи на купу. Відповідь -«не на часі». То ж якщо коротко підбити підсумки подій між двома Майданами, то Людей (серед яких були двоє моїх Вчителів: С.П.Галич та О.А.Компанієць), і які щиро намагалися щось врешті зробити для цеху хірургів, які займалися як комбустіологією, реконструкціями, так і хірургічною косметологією; влада тупо «футболила»… «Караван спеціальності» незважаючи на байдужість «верхів» та «гавкання зі сторони» поволі йшов собі далі. Організовуються курси тематичного удосконалення з пластичної хірургії при академії післядипломної освіти ім. Шупика, працює кафедра пластичної хірургії у м.Харкові. Паралельно «і своє навчання» організовують столичні медичні інститути (державний та приватний). В професійному середовищі реально «запахло весною».
Зміна поколінь вітчизняних пластичних хірургів відбувалася досить делікатно. Старших колег шанували. Як не як – Авторитети. Вчителі. Президія Всеукраїнської асоціації пластичних хірургів паралельно почала поповнятися новими людьми, що вже мали бажання та досвід організації конференцій і в різний час перебували на посаді Національного секретаря Міжнародного товариства пластичних естетичних та реконструктивних хірургів (ISAPS). Ієрархічна модель «Вченої Ради» розбавлялася «свіжою кровю» в особах активних 40+ річних активно оперуючих докторів. Конференції та майстер-класи проводилися з завидною регулярністю – ентузіазмом, в Україну приїжджали закордонні спікери (завдячуючи переважно особистим контактам організаторів). Зі сторони складалося враження, що робота з проведення освітніх заходів робилася сама собою… хоча за їх організацією – титанічна праця, недоспані ночі та хвилювання. Не кажучи часто і про фінансові збитки організаторів, коли з конференцій заробляли менше ніж в неї вкладали. Однак, 2015, 2016 та 2017 роки були надзвичайно «врожайними» на навчальні заходи під егідою ВАПРЕХ. Я б навіть використав зворот «надмірно врожайними». До процесу «вчасно приклеїлася» група юристів з медичного права, на плечі яких покладалося завдання коректного прописування «правил гри» всередині та навколо професійної спільноти. Ну і, звісно, нова підготовка та подача документів в Міністерство охорони здоровя та в Міністерство праці.
Проте «розкол» асоціації все ж стався. Що послужило причиною? І як не повторити помилок?
Я, звісно, розумію про принцип «невиносу сміття з хати», то ж … делікатно та без конкретних прізвищ.
Отже, є професор, що з перших днів в процесах «законотворення спеціальності в Україні». Настільки давно, що навіть логотип ВАПРЕХ «дивним чином» є фактично клоном логотипу Його приватної клініки. Хороший хірург, що виростив та дав «путівку в життя» у своїй «кузні кадрів» чималій кількості достойних професіоналів, які з різних причин з Ним «неспрацювалися» і покинули клініку, пішовши «на власні хліби». Будучи в минулому людиною військовою, практикував і продовжує практикувати авторитарний тип управління. То ж і підбір «соратників» до складу Президії асоціації здійснювався з міркувань того, що армійські принципи чіткого-ієрархічного підпорядкування буде збережено і всередині професійного Громадського Обєднання. Розуміючи чим загрожує «культ особистості», до керівного складу асоціації все ж було запрошено не менш відомого та амбітного в лікарських колах професора, також з власною клінікою пластичної хірургії, і плеядою учнів – послідовників. Так би мовити – «для противаги».
Для розуміння, істинних підстав написання «листа, фактично проти введення спеціальності», цією «противагою» і водночас поважним членом Президії ВАПРЕХ, в МОЗ України напередодні прийняття доленосного рішення про нашу спеціальність, слід хоча б поверхнево орієнтуватися в подробицях та дрібних деталях «внутрішньої кухні» Всеукраїнської асоціації пластичних, естетичних та реконструктивних хірургів. Якщо зовсім просто – кожен з поважних професорів захищав власні інтереси та лобіював в якості навчальних баз свою академію післядипломної освіти та університет. Два поважних доктора не змогли між собою домовитися, хоча , як на мене, саме «закрившись в кабінеті з певною кількістю алкоголю» в присутності «старійшин», саме Вони мусили «закопати сокиру війни», почувши претензії – амбіції – думки Один Одного… Але саме цей «лист» став детонатором, який власне і запустив процес розколу донедавна єдиної Всеукраїнської асоціації пластичних естетичних та реконструктивних хірургів. А потім… Зрозуміло, що спеціальність «пластична хірургія» знову не затвердили «на горі» – раз «низи» не мають спільного бачення і «самі не захотіли»…
Людей же, що своїм горбом активно організовували навчальні програми та конференції, вирішили ще й «дотиснути». Або «добити». Свої ж. Принцип «хто працює – тим і поганяють» було зреалізувано на 100%, що як результат статистично відобразилося у втраті Президією загалом пяти бойових «одиниць»… це близько 30% складу керівного органу асоціації. Когось «попросили», а хтось пішов сам.
Що маємо сьогодні, і що далі?
По факту маємо дві працюючи асоціації, клуб пластичних хірургів України та на підході – Раду експертів естетичної медицини, кожна з яких намагається переконати вітчизнянихих пластичних хірургів «стати під її знамена», і що саме вона чи ненайкраще зреалізує базовий принцип професійних обєднань – «SAFE AND PROTECT». Зі слів багатьох звичайних практикуючих пластичних хірургів, мені неодноразово доводилося чути думки про те, що формат жодного з існуючих сьогодні професійних обєднань пластичних хірургів, чимось та й не влаштовує. Це відображається у позиції нейтралітету, «небажання сваритися» або пасивності переважної більшості хірургів у цьому питанні, та рішенні просто не сплачувати щорічні членські внески, позбавляючи керівні органи грошового ресурсу, вкрай необхідного для належного фінансування організації в цілому. Іншими словами: «…какой прівєт – такой отвєт». А епідемія Covid-19, що унеможливила у 2020 – 2021 роках off–line навчання українських пластиків, має усі підстави стати останнім цвяхом в кришку домовини цього, чи альтернативного громадського обєднання. Або навпаки – бути міцним аргументом для перезавантаження усієї системи в цілому.
Із беззаперечних здобутків, слід відзначити вистраждане внесення «хірург пластичний» до загального реєстру медичних спеціальностей. Це те, що дійсно заслуговує оплесків на адресу обох асоціацій, хоча по давній українській традиції не обійшлося без спроб «приватизації здобутків» та «приписувань слави» лише собі з боку окремих учасників процесу.
Фактично, ми впритул наблизилися до ситуації, що чимось нагадує політичний колапс в країні з різними партіями, але без яскравого лідера симпатій виборців, що по-різному бачать вектор розвитку держави. Як би ми не ставилися до свого північного сусіда-агресора, з яким ведемо сьогодні бойові дії, але «коротка нога» Наталії Мантурової (довідка: фактично «сірий кардинал» російської пластичної хірургії) з президентом РФ, Володимиром Путіним; доволі швидко та по-своєму навели лад у себе в галузі. Методи були жорстокі, і в перехідний період чимало дрібних хірургічних клінік в житлових будинках та по-факту косметологічні салони з підрозділами косметичної хірургії були позбавлені можливостей провадити медичну практику в рамках чинного законодавства.. Вони просто не змогли витримати норми жорсткіших ліцензійних умов та перебудуватися, щоб відповідати новим правилам гри. І це ще одна відмінність України від Росії. Думаю, у нас би таке не пройшло і у відповідь швиденько б організувався «хірургічний Майдан». Надто вже ми волелюбний народ…
То ж на чому слід зосередитись новим вождям перед великим об’єднанням розрізнених «племен», яке за моїми припущеннями все ж відбудеться у ненасильницький спосіб за декілька років ?
- Слід попрощатися з практикою, коли Президента асоціації обирають люди, обрані в Президію. Персоналія керівника професійного об’єднання повинна бути проголосованою кожним з членів асоціації. Лише так – і не інакше.
- Термін обрання – на строк не більше трьох років (проте кандидату можна повторно балотуватися на посаду президента асоціації, але не на наступну каденцію). Вважаю, що саме такий термін буде достатнім для новообраного президента, щоб найбільш продуктивно попрацювати для асоціації і щоб з часом «корона не почала закривати очі»…
- Не можна приймати в професійне об’єднання усіх хто має таке бажання, керуючись лише необхідністю поповнювати казну асоціації за кошти від членських внесків. Люди повинні відповідати професійним та моральним кодексам спільноти.
- Необхідність захисту ринку від «перукарок», «Ємельянів Брауде», недобросовісних хірургів, дискредитованих методик та неетичної реклами. Це – наш сьогоднішній біль. Період, коли дозволено все те, що не заборонено…
- Слід регулювати навчання, що організовуються фармацевтичними концернами та виробниками імплантатів – ниток – філерів. Сьогодні, ми пожинаємо плоди таких «навчань», коли під примітивну ідею збільшення об’ємів продаж, концерном Allergan запровадилася у 2008 році практика виїзних одноденних курсів, на яких «ставили руку» під Botox та Juviderm буквально усім бажаючим, часто навіть не вимагаючи документів про медичну освіту. Та сама історія із операцією збільшення грудей. Нескладній – базовій техніці первинної аугментаційної маммопластики за цей період навчили добру сотню вчорашніх інтернів, які не лише суттєво скинули ціну на послугу, але і кількісно зменшили число ендопротезувань молочних залоз в структурі оперативної активності хірургів «з іменем». Сьогодні, «просто поставити протези» стало справою молодих хірургів, що вирішили не заморочуватися і стати пластичним хірургом «однієї операції». Нам же, залишили переробку, корекцію ускладнень та складні випадки…
- Перефразовуючи вищесказане – це неправильно, коли буквально вчорашні курсанти після курсів ТУ, що толком «летать – не умеют, стрелять – не умеют, но – орлы…» оперують набагато більше своїх вчителів, лише тому, що набагато ефективніше освоїли рекламу в соцмережах та агресивніше проводять рекламні компанії на відміну від їх олдскульних наставників. Думаю, що і в цьому питанні слід було б запровадити якийсь регуляторний механізм…
Ми не зможемо «заборонити» і піти шляхом запровадженню квот на кількість пластичних хірургів, що випускаються щороку, для прикладу, як це робить Латвія, «випускаючи» лише одного пластичного хірурга в рік, але фактичне «добро на практику», яке сьогодні «пачками» видається чисельними курсами та тематичними удосконаленнями перенаситило кадрами столицю та великі обласні центри. Причому, кадрами дуже різної, іноді сумнівної якості. І в сучасних умовах мені вже не видається дивним інформаційний лист ISAPS, що свого часу «не рекомендував пускати в операційну в якості візитерів не пластичних хірургів». Мені видається логічним, піти по такому ж шляху, який був запроваджений в Україні для підготовки лікарів-комбустіологів, коли на певному етапі двомісячну спеціалізацію було просто скасовано. Хочеш працювати в «опіках» – мусиш пройти повноцінну дворічну інтернатуру. На моє переконання, такий крок для вітчизняної пластичної хірургії є дуже логічним і добре збалансує ринок. - Захист та підтримка пластичних хірургів у судах. Іноді проблеми трапляються і Асоціація просто мусить підтримувати своїх. І підтримувати «с пєной у рта», а не встидливо: в позі страуса стояти осторонь, буквально встромивши голову в пісок…
- Я наполягав би і на перегляді фінансових розрахунків, що проводяться між Асоціацією та фактичними організаторами конференцій та майстер-класів. Потрібно чітко і прозоро розуміти за що конкретно асоціації хочуть отримувати свій відсоток з проведення освітніх заходів ? Що конкретно означає термін: «під егідою – за участі та сприяння…».
Наостанок – про головне. Про навчання. Цитуючи мовою оригіналу відомого російського пластичного хірурга – Олексія Боровікова: «Пропедевтику наша специальность в России уже прошла и мы неплохо научились делать некоторые вещи. Мы уже достойно играем на белых клавишах, но пришло время подключать и черные…». Кажучи про «чорні клавіші», я передусім маю на увазі визрілу необхідність введення в Україні академічної, хоча б дворічної резидентури з пластичної хірургії.
Мені неодноразово доводилося брати участь у міжнародних хірургічних місіях з американськими хірургами. І знаєте… Вони – як матрьошки… Їх об’єднує спільна хірургічна школа та саме академічність та однаковість отриманої освіти за час Їх резидентури – інтернатури. Американські пластичні хірурги, звісно, відрізнялися один від одного темпераментом та швидкістю роботи в операційній, проте усі Вони мали спільну рису – АКАДЕМІЧНІСТЬ.
Російська Федерація – не є «героїнею мого роману», проте свого часу об;єднавши зусилля навколо Російського мікрохірургічного товариства, російські пластики зуміли з часом створити непогану модель професійного товариства. В процесі будівництва Української професійної спільноти, за відправну точку взяли хірургію опіків – комбустіологію. Думаю, що вибрали правильно, адже це – саме та спеціальність, яка чи ненайближче дотична до пластики, і фактично пластикою є. Але потрібні нові люди… Ну не будуть професори 70+ тягнути «воза». Не будуть. Це суперечить людській природі. Це – старість, і нікуди від неї не дінешся. Не та енергія. Хочеться спокою. Це -період «лавр», «мідних труб», роботи з дисертантами, аналізу речей та подій з позицій професійного та життєвого досвіду. Але – не період, коли хочеться революцій та кардинальних змін.
То ж щиро сподіваюся, що люди, які сьогодні входять до складу Президій обох асоціацій делегують авторитетних і виважених людей з повноваженнями провести через владні коридори рішення про впровадження повноцінної академічної резидентури з пластичної хірургії саме в державних медичних унуверситетах. Те, що вдалося «протягнути» на недержавних базах 9 місячну інтернатуру з пластичної хірургії – важливе досягнення. Є, правда, питання до «9 місяців»… Це – відверто замало. Але перший крок зроблено і є сподівання, що час, еволюція та Люди це врегулюють. Люди з інституту Шалімова, мікрохірурги з м.Дніпра, чи «збірна Києва та регіонів». Хотілося б, щоб усі Вони сіли за один стіл в переговорному процесі і врешті вгамувавши амбіції зробили це для Країни. Адже це не чужий, а НАШ ЧОЛОВІК свого часу сказав: «…якби ми вчились так як треба, то й мудрість би була своя».